Життя людське, як звивиста довга-довга дорога, з крутими віражами, злетами і розчаруваннями, великими і малими досягненнями, вірою і зневірою, зі своїми сумнівами і переконаннями. Та у всіх його проявах – воно барвисте, неповторне, у кожного своє, сповнене цікавих подій, пам’ятних дат, мрій і досягнень.
Коли людина проходить солідну частину життя свого, коли за плечима великий і багатий життєвий досвід, вона згадує, аналізує, задумується над прожитим.
У будинку-інтернаті для одиноких літніх осіб проживають 16 різних за віком людей. Вони із усіх куточків району, кожен – окрема особистість, кожен прожив непросте життя, але єднає їх одне – всі вони працювали на благо держави. І тепер, коли вони потребують піклування, коли сили й можливості зовсім не ті, що в молоді роки, про них турбується держава. Вони живуть у привітному, затишному домі, оточені увагою, підтримкою колективу працівників будинку-інтернату та завідуючої цим соціальним закладом Олександри Висоцької.
Мешканці інтернату – люди статечного віку, у кожного за плечима своє життя, сповнене дорогих їх серцю подій. Їм є що згадати, про що розповісти, вони живуть і їх підтримують спогади про минуле, про босоноге дитинство, про неповторні, барвисті, захоплюючі, незважаючи ні на які обставини, роки юності; про непросте, нелегке самостійне трудове життя. Про декого з них – ця розповідь.
Згадує свою життєву дорогу Ольга Михайлівна Ярова, як 14-річною дівчинкою почала працювати в колгоспі у своєму селі, як важко було звикати до важкої, нарівні з дорослими, роботи на фермі, в полі. Згадуються місяці навчання на курсах трактористів, бо подобалась їй ця зовсім нежіноча професія. 12 років працювала трактористкою. А згодом – знову на фермі, і так 39 років поспіль.
Як і Єлизавета Іванівна Паралюш, яка 25 років у рідній Богемці працювала різноробочою на фермі великої рогатої худоби. Робота була важкою, але жінка не жалілась, а день у день бігла вдосвіта на ферму, бо там вихідних не буває. Треба було встигнути на фермі впоратись, вдома все зробити, батьків відвідати і їм допомогти, і хоча б трішечки відпочити.
З легким відтінком суму згадуються роки молоді Валентині Семенівні Мокряк. Вона у 1944 році, одразу після звільнення села Сирове від фашистських окупантів, пішла працювати на ферму ВРХ різноробочою. Було їй тоді всього 15 років, але разом зі старшими жінками працювала нарівні. Згодом стала дояркою, а всього 33 роки вона віддала роботі в колгоспі. Незабутні часи життя, сповненні різних пам’ятних подій, зустрічей з цікавими людьми сплітаються у барвистий вінок, і як кажуть, ні початку їм, ні кінця немає.
Спогадами про минуле у родинному колі, на виробництві живе Людмила Михайлівна Майнич. Вона 31 рік працювала у сільському господарстві, була обліковцем, техніком штучного запліднення та обліковцем по племінній справі, словом, всяка робота була їй по плечу. Людмила Михайлівна любить розповідати про свою роботу, про людей, з якими працювала пліч-о-пліч, про сусідів. Вона – великий оптиміст, у всьому вміє побачити позитив і ніколи не скаржиться на долю. Та й взагалі всі, хто живе у будинку-інтернаті, з теплотою розповідають про його жіночий колектив, який забезпечує їм комфортні умови проживання, оточує увагою і піклуванням. Це люди особливі, у кожної з жінок у серці є іскра любові до підопічних, просте людське співчуття і милосердя, яке допомагає в роботі, додає сил і терпіння. Вони щодня спілкуються зі старенькими, знають про кожну людину все, вивчили їх характери, погляди, смаки і уподобання, це – ще одна їх сім’я. І, як годиться, у цій великій сім’ї є свої усталені звичаї і традиції.
За 20 років існування будинку-інтернату стали традиційними відзначення новорічних свят з ялинкою, Дідом Морозом, Снігуронькою, з гарним концертом, сувенірами і святковим обідом.
Щорічно відзначається День людей похилого віку, адже живуть тут саме такі люди. Щомісячно збираються вони у гарній, по-святковому вбраній вітальні та відзначають своє улюблене свято – день іменинника. Відзначали навіть 100-річний ювілей, і це було дуже зворушливо.
Частими гостями в будинку-інтернаті є працівники районного Будинку культури з концертами. А працівники бібліотеки приносять бажаючим різноманітну літературу, періодичну пресу. Зважаючи на статечний вік, на побажання і прохання мешканців будинку-інтернату, у холі закладу обладнаний і освячений іконостас, там постійно проводить богослужіння священик о. Миколай. Він відвідує стареньких на Різдво, у Пасхальні свята, сповідає і причащає, проводить молебні у поминальні суботи. І завжди приносить світлу звістку Господню та подарунки. У кожній кімнаті є ікони святих, хто хоче – може помолитись, подумати про вічне. Для тих, хто не може самостійно пересуватись, є інвалідні візки, їх вивозять у сад на прогулянку, там влітку затишно й тінисто, приємно відпочити, почути пташиний щебет, помилуватись квітами.
Спокій, затишок, чистота і щира турбота панують у цьому домі, кудли звело стареньких життя і провидіння Господнє. Бог додає їм сил, вони обласкані, оточені увагою, спокійні за своє майбутнє і щасливі цим та вдячні усьому колективу будинку-інтернату за все: за чистоту, за смачні страви, за спілкування, за щиру й лагідну посмішку.
Є.КЕГЛЕВИЧ
Немає коментарів:
Дописати коментар