22 червня 1941 року літаки 4-го повітряного флоту Люфтваффе (військово-повітряних сил бундесверу) завдали бомбового удару по “об’єкту №12” – Києву. Німецькі аси бомбили все підряд – мирні квартали, заводи і фабрики, вокзали і казарми, військові летовища “Бориспіль”, “Гоголів”, “Гостомель”, “Жуляни”…
А далі – Україна у вогні! Це був чи не найстрашніший, найзгубніший вогонь на предковічних українських землях. У Другій світовій війні загинув кожен п’ятий українець. Із призовників 1941-ого станом на літо уціліли тільки 3% загальної кількості або ж зі 100 військовозобов’язаних додому повернулися тільки троє. Та й чи всі?
Жодна країна світу не знає такої кількості пам’ятників невідомому солдату. Із 10 мільйонів людей, які пішли на фронти Другої світової, майже кожен п’ятий зник безвісти. Переважна кількість – у той самий страшний 41-й рік. Його німе відлуння і донині проступає зотлілими кістками з мерзлої землі Карелії, у білоруських болотах, у лісах під Києвом і на підмосковних полях. Кажуть, що війна не закінчилася, доки не похований останній її солдат. Ми понад сім десятиліть вшановуємо урочистість перемоги 45-го, а трагічна війна 41-ого триває й досі.
Вітчизняні історики, котрі очищають нашу правду від “правди” кремлівських ідеологів, вважають, що загальні демографічні втрати України (включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими та евакуйованими) становлять не менше, як 14 млн. чоловік.
Тоді, 22 червня 1941 року, офіційне радіо в Києві голосом народного комісара закордонних справ В.М.Молотова повідомило: “… Сьогодні, о 4.00 годині ранку, без пред’явлення будь-яких претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони в багатьох місцях і піддали бомбардуванню зі своїх літаків наші міста – Житомир, Київ, Севастополь і деякі інші… Тепер, коли напад на Радянський Союз уже здійснився, радянським урядом був даний нашим військам наказ – відбити розбійницький напад і вигнати німецькі війська з території нашої Батьківщини… Наше діло праведне! Ворог буде розбитий! Перемога буде за нами!”
Людям усе стало зрозумілим: почалася війна з Гітлером. Але багатьом незрозумілим було те, чому стільки говорили про зміцнення обороноздатності, а коли німці, подолавши чи не тисячокілометрову відстань до Києва, змогли бомбардувати місто й безкарно відлетіти назад .у нас не спрацювали ні пункти спостереження, ні наша авіація, ні навіть протиповітряна артилерія?
Подібність, якщо згадувати сьогоднішній палаючий Донбас, напрошується сама собою: та сама “говорильня” державців, підірвана обороноздатність, діряві кордони, легковажне, сказати б, довір’я до “миролюбних” сусідів. Наслідки того, що розпочалося в Україні святої неділі 22 червня 41-ого року ХХ століття, ще й досі не підбиті. Досі точно невідомо (та й навряд чи це можливо), скільки ж людських трагедій сталося за 1418 днів і ночей тієї війни. Особливо постраждало і без того підкошене розкуркулюваннями і голодоморами українське село – колиска нації, її основа і незрадливий оплот. На території нашої держави німецькі загарбники спалили (разом із мешканцями) 250 сіл. Де там монголо-татарській навалі початку ХІІІ століття!
В лавах Червоної армії під час боїв загинуло майже 4 млн. наших співвітчизників, у партизанських формуваннях – від 40 до 60 тисяч, у загонах ОУН та УПА – понад 100 тисяч. Та є й інший вимір війни, про який один із філософів зауважив: смерть мільйонів – це лише статистика, а смерть кожної людини з цього мільйона – трагедія. Висловлене стосується і нинішньої війни на Донбасі, умовно названої Антитерористичною операцією.
Пом’янімо ж усіх, хто не з власної волі чи провини пролив кров на нашу грішну землю тоді й тепер, ставши безневинними жертвами підступної “гри” політиканів. Пом’янімо загиблих і нагадаймо живим!
О.ПАЛАМАРЧУК,
вчитель історії Врадіївської ЗОШ №3
Немає коментарів:
Дописати коментар