У свої 29 років наш врадіївчанин Олександр Боровик пройшов таку школу життя, що іншим навіть не снилося. Бо довелося йому захищати Батьківщину від агресора на сході України, брати участь у кровопролитних боях, дивитися щодня смерті у вічі, бачити поранених і вбитих бойових побратимів, з якими ще вчора ділив шматок хліба і кухоль води, і сам був контужений під час артилерійського обстрілу. Але не зламався духом, не похитнувся, вистояв, змужнів, як і його бойові побратими, став справжнім чоловіком, відважним і сміливим захисником рідної землі, який не ховався за спини інших, не оббивав пороги медичних закладів у пошуках фейкових довідок про нібито незадовільний стан здоров’я, коли була оголошена мобілізація військовослужбовців резерву на захист Вітчизни.
У дитинстві Сашко нічим не вирізнявся серед ровесників. Освіту здобував у Врадіївській ЗОШ №2, захоплювався спортом. Часто брав участь і займав призові місця в районних та обласних змаганнях з настільного тенісу, футболу та важкої атлетики. Після школи продовжив навчання в Первомайському політехнічному коледжі. Коли юнакові виповнилося 18 років, прийшов його час служити у Збройних Силах України. Без вагань обрав повітряно-десантні війська. Цей рід військ завжди вважався елітним, а бути десантником було почесно в будь-якій країні.
Для нашого земляка почалися хоч і важкі, виснажливі, але цікаві армійські будні. Бо служба в десантних військах передбачала і стрибки з парашутом, і довготривалі марш-кидки на 40-50 км у повному обмундируванні, і до «сьомого» поту тренування на полігоні. Олександр служив десантником 79 аеромобільної частини, яка дислокувалася в Миколаєві. Він успішно освоїв спеціальності водія, кулеметника, артилериста й розвідника. Після демобілізації повернувся додому, у рідну Врадіївку, будував плани на подальше життя, займався спортом, допомагав батькам у веденні домашнього господарства.
Коли настав грізний і непередбачуваний 2014 рік і в нашій державі була оголошена мобілізація військовослужбовців резерву у зв’язку з російською агресією, Олександр Боровик без вагань прибув у 79-у аеромобільну бригаду, бо твердо був переконаний, що повинен бути там, де потрібні його практичні навички, досвід, знання і вміння. У військовій частині зустрів багато своїх однополчан, ровесників і земляків. Спочатку їхня бригада була на охороні стратегічно важливих об’єктів Херсонської області. Разом з Олександром в одній бригаді, але в різних батальйонах, несли службу наші земляки Олег Гулько, Юрій Гуля, Сергій Сетір, Віктор Бойченко з Врадіївки, Василь Мицак з Адамівки, Євген Тоніца з Іванівки, Віктор Белінський з Великовеселого, Валерій та Олександр Завтонови з Острогорська.
У зв'язку із загостренням ситуації на сході країни у травні бригаду передислоковують на територію Донецької та Луганської областей у зону антитерористичної операції. Перше бойове хрещення, перший бій, як згадує Олександр, відбувся 9 червня під Савур-могилою. З ним прийшов і перший бойовий досвід, і перші, на превеликий жаль, втрати бойових друзів. Там, на передовій, велику допомогу відігравали матеріальна та моральна підтримка небайдужих людей, патріотів, особливо мужніх і хоробрих волонтерів, які часто під ворожим вогнем, під загрозою смерті доставляли продукти харчування, засоби гігієни, медикаменти, одяг. Піднесенню морального духу воїнів сприяли дитячі малюнки із словами вдячності і підтримки захисників Вітчизни, які кожного воїна надихали на визвольну боротьбу проти агресора.
А потім був Південний котел, де командування поставило завдання за всяку ціну вистояти, щоб забезпечити безпеку державного кордону. Наші хлопці трималися із останніх сил у повному ворожому оточенні, без їжі, води, медикаментів, під постійними страшними ворожими обстрілами. Якщо сказати, що було важко – це значить нічого не сказати. Кулеметний взвод другого батальйону знаходився у дуже важкому становищі, але Олександр і його бойові друзі навіть вмудрялися тренуватись під час незначних перерв поміж обстрілами. Найважче, як згадує Олександр, було 26 липня, в день його народження, коли під час шквального обстрілу одержав першу контузію. Здавалося, що земля і небо змішалися в страшному вибуху, що зірвався весь світ оглушливим гуркотом снарядів, пилом і кіптявою покривши все навкруги. Здавалося, що ніколи вже не буде кінця ракетним ударам, зловісному свистові снарядів і мін. Рятували тільки глибокі окопи та свята молитва до Бога, яку кожен сухими спраглими устами промовляв, сподіваючись залишитись живим. 79-а аеромобільна бригада хоч і з великими втратами, але трималася мужньо. І коли керівництвом АТО 5 серпня 2014 року було прийнято рішення виходити з оточення своїми силами, яких залишилось дуже мало, то Олександр і його бойові побратими навіть не могли повірити, що пройдуть з боями майже 70 км ворожої території. Сьогодні йому важко згадувати той, довжиною у вічність, період прориву, але він закарбується в пам’яті навічно, тому що там була ще одна контузія і втрата друзів. Почуття страху і злості в критичні хвилини, коли смертельна небезпека була зовсім поруч, змішалися з почуттям нестримної радості й невимовного щастя, коли вирвалися з ворожого кільця і залишилися живі. 7 серпня 2014 року Олександр за кермом своєї машини УАЗ разом з іншою бойовою технікою, яка залишилась після прориву, разом з бойовими товаришами повернувся на місце дислокації в Миколаїв, де їх з радістю зустрічали рідні, друзі та знайомі.
Потім було довготривале лікування в госпіталі. Олександр не зраджує своїй традиції і продовжує займатися спортом. Він відкрив спортивний зал для зміцнення і покращення здоров’я молоді. Та головна його мрія і водночас бажання – щоб якомога швидше настав мир в Україні, щоб припинилася кровопролитна війна на сході держави, щоб не гинули більше наші воїни і щоб ніколи наступні покоління не забували того, що випало на долю наших мужніх хлопців.
Олександр з династії того роду Боровиків, що і в труді завжди є першими, і в роки воєнного лихоліття з честю боронять рідний край від агресора, і за правду і справедливість, якщо треба, вміють постояти, ні перед ніяким начальством не прогинаючись. Любов у Сашка до праці – від батька, який все життя чесно й добросовісно трудився на різних марках автомобілів. Не одне десятиліття Олександр Миколайович працював водієм у райсільгосптехніці, а зараз він займається підприємницькою діяльністю, надаючи транспортні послуги населенню, хоча вже перебуває на заслуженому відпочинку. А ось дідусь у Сашка – справжній герой. Народився у Врадіївці в бідній селянській родині у далекому вже тепер 1915 році. В юнацькому віці поїхав в Одесу здобувати робітничу професію. У пошуках кращої долі його там застала війна з Гітлером. З першого дня війни був призваний на фронт Одеським військовим комісаріатом. З боями пройшов усю Європу. Перемогу зустрів у Берліні, а демобілізувався в 1946 році. Повернувся вчорашній воїн додому, у рідну Врадіївку, з честю виконавши свій святий обов’язок по захисту Вітчизни. Вдома з нетерпінням чекали його мама і всі рідні. Відпочив солдат і з новою силою взявся за мирну працю, за якою дуже скучив. Автомат поміняв на кермо автомобіля, працював чесно й сумлінно. Миколу Максимовича поважали і в райсільгосптехніці, і на елеваторі, куди він пізніше перейшов на роботу. Був у пошані серед земляків-врадіївчан. До його слова прислухалися, з ним рахувалися, бо він був принциповим і справедливим, інколи навіть різким у спілкуванні, але правду-матінку «різав» прямо в очі. І не важливо, хто перед ним стояв: завідуючий гаражем, секретар райкому чи колега по роботі. Створив Микола Максимович гарну сім’ю. Виховали вони з дружиною двох дітей – Любу й Олександра, дали їм путівку в самостійне життя. Однак потішитися онуками йому не судилося, бо в 1974 році пішов у засвіти: далися взнаки фронтові рани. Адже і контужений був на фронті, і поранений двічі. Похований Микола Максимович у Врадіївці. Діти, а тепер уже й онуки дбайливо доглядають місце останнього спочинку батька й дідуся.
Сьогодні з певністю можна провести деякі паралелі в житті діда Миколи Максимовича Боровика і його онука Олександра Боровика, бо вони багато в чому дуже схожі. Хоча жили вони в різні часи, але героїчно боронили Вітчизну від ворога, тоді – від гітлерівського фашизму, сьогодні – від путінської агресії. І дід, і онук проявили себе справжніми патріотами, мужніми захисниками рідної землі. Сашко дуже схожий на свого діда у всьому: такий же високий і стрункий, як дід у юності, такий же великий правдолюб та борець за справедливість. Якась магічна схожість прослідковується в подіях і датах, у номерах військових частин. Скажімо, червень 1944 і червень 2014 року тісно переплітається в їх долі. Бо молодший сержант Микола Боровик, командир відділення тяги 6 батареї 759 (в онука Сашка – 79 аеромобільна бригада), окремого винищувального протитанкового артилерійського полку 43-ої Армії Першого Прибалтійського фронту 26 червня 1944 року в бою за місто Вітебськ був поранений (онук Сашко одержав першу серйозну контузію 26 липня 2014 року). Так сталося, що при артилерійському обстрілі ворога командир батареї і два бійці одержали важкі поранення. Їх треба було негайно евакуювати з поля бою. Незважаючи на шквальний вогонь ворога, Микола Боровик, проявивши відвагу й неабияку рішучість, сів у машину й на граничній швидкості помчав до поранених, швидко поклав їх у кузов автомобіля й доставив у безпечне місце. Після цього Боровик під’їхав до гармати, сам звів станини, причепив гармату до машини і перетягнув її на нову вогневу позицію, де прибула обслуга привела гармату до бою і продовжила вогонь по ворогу.
За сміливі й безстрашні дії по порятунку життя командира і двох бійців, за особисту ініціативу й дії по заміні бойового порядку гармати під вогнем ворога Микола Боровик був нагороджений високою урядовою нагородою – орденом «Червоний прапор». А вже 6 липня 1944 року ще одна нагорода знайшла нашого героя. За зразкове виконання бойових завдань командування на фронті у боротьбі з німецькими загарбниками і проявлені при цьому доблесть і мужність, нашого земляка було представлено до нагородження орденом Вітчизняної війни другого ступеня.
В житті завжди є місце подвигу. Треба просто в потрібний час бути в потрібному місці. І при цьому проявити свої найкращі людські риси, щоб вчинок кожного надовго залишився в пам’яті людській, спонукав наслідувати приклад справжніх героїв-земляків, які боронять рідну землю від ворожої навали і в будь-який момент готові стати на її захист. Такою є династія Боровиків.
В.ЗАЛУЦЬКИЙ
Немає коментарів:
Дописати коментар